| Саранська і Мордовська єпархія допомагає подолати наслідки лісових пожеж 16 серпня 2010 р. 15:04 Серед регіонів, що найбільше постраждали влітку цього року від аномальної спеки і лісових пожеж, — Республіка Мордовія. Основні вогнища пожеж були зосереджені в Зубово-Полянському районі. В республіці згоріло 150 будинків, постраждалими вважаються 250 осіб. Активну участь у подоланні наслідків стихійного лиха бере Саранська і Мордовська єпархія Руської Православної Церкви. 2 серпня 2010 року з благословення митрополита Саранського і Мордовського Варсонофія було створено комісію з допомоги погорільцям, яку очолив єпископ Рузаївський Климент, вікарій Саранської єпархії. Митрополит Варсонофій направив звернення до духовенства та мирян єпархії з інформацією про збирання пожертвувань. На прес-конференції 3 серпня єпископ Климент закликав усіх мешканців республіки допомогти погорільцям. На 14 серпня на єпархіальний рахунок надійшло 206 550 р., у тому числі 50 тис. р. від Саранського єпархіального управління; 50 тис. р. від кафедрального собору св. прав. воїна Феодора Ушакова; 50 тис. р. від Іоанно-Богословського Макарівського чоловічого монастиря. Речі першої потреби і продукти приймалися в соборі св. апостола і євангеліста Іоанна Богослова та у всіх благочиннях. Частину пожертвувань вже розподілено серед нужденних. Оскільки постраждалі на цей час вже забезпечені речами першої потреби, речі, що залишилися, буде розподілено серед незаможних сімей та по будинках-інтернатах. Благочинними районів, де були пожежі, було організовано духовну й матеріальну допомогу постраждалим. Священики та парафіяни виїжджали на місця пожеж, брали участь у їх гасінні, розміщували погорільців у своїх будинках і храмах. У рапорті єпископа Климента, опублікованому на сайті Саранської єпархії , особливо відзначено труди з допомоги постраждалим від пожеж, які понесли благочинний Зубов-Полянського району протоієрей Сергій Позоров та інші священнослужителі району. Патріархія.ru Календарь ← 28 квітня 2024 р. 16 квітня 2023 р. |
| Слово Святішого Патріарха Кирила на засіданні Священного Синоду 13 квітня 2021 року 13 квітня 2021 р. 13:30 13 квітня 2021 року в Тронному залі Патріаршої та Синодальної резиденції в Даниловому монастирі в Москві Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил очолив засідання Священного Синоду Руської Православної Церкви. Перед початком засідання Святіший Патріарх звернувся до членів Синоду зі вступним словом. Вітаю всіх членів Священного Синоду. Сподіваюся, усі ми з розумінням ставимося до того, що навіть засідання Священного Синоду супроводжується носінням масок. Дійсно, народ наш і всі ми проходимо через непрості випробування, пов " язані з поширенням вірусної інфекції, — і не тільки країна наша, не тільки країни, на які поширюється пастирське піклування Руської Православної Церкви, але й увесь світ. Те, що зараз має місце, — дійсно пандемія, в тому сенсі, що всюди, всюди присутня ця інфекція. Тому вважаю, що заходи, що стосуються відвідування храмів, були прийняті Священноначаллям Руської Православної Церкви своєчасно, і це запобігло тенденції звинувачувати, як нерідко буває, Церкву в тому, що вона є джерелом поширення інфекції. Регламентується відвідування богослужінь, віруючі відповідним чином розподіляються по площі храмів, пропонуються носіння масок і особливий спосіб причащання. Звичайно, завжди є люди незадоволені, хтось критикує заходи щодо запобігання поширенню інфекції, але абсолютна більшість ставиться до вжитим заходам з розумінням. Ми ні в якому разі не ставимо під сумнів цілющу силу Святих Христових Таїн! І доказом є та обставина, що після причастя наші диякони споживають Святі Дари із загальної Чаші, і жоден з них не захворів і ніколи не захворіє. А там, де немає дияконів, — священнослужителі, в тому числі ваш недостойний Патріарх і Предстоятель, коли звершує Божественну літургію в своєму хрестовому храмі. Там теж є паства, яка причащається, і після Божественної літургії, оскільки я служу без диякона, я споживаю Святі Дари поза всяким сумнівом, з повною впевненістю в тому, що, причащаючись Тіла і Крові Христової, ми причащаємося великої святині, яка не приймає жодної інфекції, ніякого зла, бо це є Свята , яка надається святим . |
| Святий благовірний князь Олександр Невський був саме таким правителем, і Господь сприяв його успіху. Маючи палку віру, тверду надію на допомогу Божу, він не побоявся, будучи 20-ти кількох років від народження, очолити дружину, яка мала зупинити шведські війська, що увійшли в гирло річки Неви і загрожували всій Новгородській землі. Він не побоявся зустріти грізного ворога, який багаторазово перевершував його за силою, на льоду Чудського озера, — лівонських лицарів, закутих у броню. І на Неві, і на Чудському озері він переміг, хоча було мало надій і ніхто не вірив, що цей зовсім молодий чоловік, який був недосвідченим, не мав полководницької майстерності, не мав надійного війська, зуміє перемогти. Але, вирушаючи на битву, святий благовірний князь Олександр, виходячи з Софійського собору Новгорода, сказав слова, що увійшли в історію: «Не в силі Бог, а в правді». Захищаючи правду свого народу, він переміг; і не тільки керував військами, але й сам, узявши в руки меч, ішов попереду війська свого, брав участь у єдиноборствах і здолав грізного предводителя шведського воїнства — не тільки в переносному значенні, як полководець, а й у прямому — у відкритому бою. Потім святий благовірний великий князь повинен був вирішити найголовніше завдання — не допустити нового вторгнення монгольських завойовників на Руську землю, особливо на північ Русі, яка місцями залишалася вільною від окупації. Олександр, безперечно, розумів усю стратегічну важливість цих територій, куди кинувся народ з центральної, південної, південно-західної та західної Русі — з тих місць, які ми зараз називаємо Білоруссю, Україною, півднем Росії. Люди спрямовувалися на північ, знаючи, що там безпека. У цих місцях дозрівала міць нашого народу і нашої держави, і потрібно було всіма силами запобігти передчасному нашестю ворога. І Олександр смиренно йде в Орду, схиляється перед ханом, приймає його волю і, повертаючись, продовжує йому служити, викликаючи нарікання й звинувачення з боку свого народу. Багато хто називав його зрадником, багато хто вважав, що настав час дати битву. Але Олександр, знаючи військовий та економічний стан Північної Русі, розумів, що цього робити не можна: потрібен був час для накопичення матеріальних коштів, для створення війська, для виховання людей, які були деморалізовані поразками, падінням Києва та інших великих руських міст. |
| Над Руссю згустилися хмари. Присланий з Константинополя митрополит Київський і всієї Русі Ісидор приймає в Італії унію і в кардинальську вбранні, у червоному капелюсі і червоній мантії, входить до міста Москви. Він очікував, що всі схилять перед ним коліна, але цього не сталося. Великий князь Василь Васильович виганяє Ісидора з Москви, — це вигнання сталося за прямої участі духовенства, яке не прийняло ні Ісидора, ні унії. Зусиллями князя Литовського західні єпархії Руської Православної Церкви відторгаються від Москви, — деякі з них приймають унію, деякі залишаються православними, але їм заборонено згадувати ім " я митрополита Московського і всієї Русі. І ми знаємо, якою важкою була історія західних російських єпархій, які перебували на території нинішніх Литви, Білорусії, України, як непросто було чинити опір політичному тиску, але, тим не менш, духовний зв " язок завжди зберігався. А коли за часів государя Олексія Михайловича, зусиллями Патріарха Московського і всієї Русі Никона в 1654 році відбувається возз " єднання України з Росією, наші брати, відірвані тяжкими історичними обставинами, знову входять у спілкування з градом Москвою. У 1686 році Константинопольський Патріарх Діонісій передає святителю Московському всі права на юрисдикцію над Українською землею. Так сталося не тільки політичне возз " єднання України з Росією — відбулося об " єднання церковне, відновлення єдності Руської Православної Церкви, і яке ж велике значення мала ця подія для спасіння Православ " я в західних і південно-західних єпархіях! Ми згадуємо все це, тому що святитель Іона був обраний руським єпископатом і став першим Предстоятелем автокефальної, незалежної Руської Православної Церкви. Ми згадуємо, як багато зусиль він доклав для збереження єдності Руської Православної Церкви. І хоча, як вже було сказано, через політичні обставини цю єдність на якийсь час було розірвано, з якою ж радістю православні Русі об " єдналися знову, склавши єдине тіло Руської Православної Церкви. Тому, згадуючи всіх святих, що в землі Московській просяяли, особливу подяку ми повинні піднести нашим спочилим первоієрархам, що зберегли єдність Святої Русі і Руської Православної Церкви. |
| — Цілком вірно. Але ще слід додати, що це агресія проти нашого культурного ядра, проти нашого цивілізаційного коду. Поняття святині завжди посідало центральне місце в житті народу. Звідси ж пішло поняття Свята Русь — не тому, що у нас храмів було багато, а тому що домінантою життя була святість і поняття священного. Саме в це серце, в цю домінанту завдано удару. Разом із тим Ви праві. Йдеться про виклик ціннісному виміру життя. От Ви згадали Дюркгейма, але ж він звертав велику увагу на моральний стан суспільства, він говорив, що моральність — це обов " язковий мінімум і це сувора необхідність. Це певний хліб життя для суспільства, без чого суспільство розпадається, і він абсолютно правий. Не можна вважати — а багато хто сьогодні на цьому наполягає, заперечуючи важливість морального виміру в суспільних відносинах, — що головним є право, що право утримує людей у певному співтоваристві. А що стоїть за правом? Загроза покарання. Ми всі разом, бо якщо ми порушуватимемо правила співжиття, — покарають. А моральність — це внутрішнє посилання до співжиття. Це духовна скріпа, що з " єднує людей. Це дійсно ціннісне фундаментальне поняття, без якого розпадається людське співтовариство. І тут от про що я хотів би сказати. Люди, які взагалі відкидають Бога, вважають, що моральність — це привхідне явище, культурне явище. Змінюється культура, змінюється контекст, в якому живуть люди, — змінюється моральність. Насправді це не так. От сьогодні — здається, вже всі сили кинуті на те, щоб розгойдати моральні основи життя народу, але ж не виходить. Подивіться, що говорить статистика, причому різні соціологічні організації стверджують: абсолютна більшість наших людей не приймає блюзнірство. Відсоток людей, які схвалюють блюзнірство, — у межах соціологічної похибки. Абсолютна більшість нашого народу виступає за закони, які обмежували б поширення гріха. Про що це свідчить? Про те, що моральне почуття живе в людях. — Ваша Святосте, одна з точок агресії — це звинувачення Церкви у зрощуванні з державою. Як Ви відповідаєте на подібні випади? |
| Євангельська розповідь, яку ми сьогодні чули, — саме про смиренність. Цілком очевидно, що всемогутній Господь Ісус Христос, Син Божий, що воскресив Лазаря, мав Божественну силу, але, незважаючи на Свою силу, Він виявив лагідність — не лицемірну, але випливаючу з самої Своєї істоти. А це свідчить про те, що смиренність є найважливішою властивістю Божою, про яку здатна помислити людина. Якщо ж Бог смиренний, чи можемо ми, люди, не бути смиренними? Відповідь цілком очевидна: ми повинні бути смиренними, але ми ніколи не повинні змішувати смиренність із гріховною людською слабкістю. Як смиренний Спаситель, будучи підданий після входження до Єрусалима страшним тортурам і катуванням, виявив мужність і величезну силу духу, так і кожен, хто здобуде смиренність — справжню смиренність — набуде одночасно й сили духу. І давайте запам " ятаємо, що смиренність у Христі — не юродство, не відхилення від психічної норми, подібно до явищ, що іменуються в народному середовищі несамовитістю і не мають нічого спільного зі смиренням. Справжня смиренність, що випливає із внутрішнього стану людини, є силою. Спаситель світу смиренно вступає до Єрусалима сидячи на віслюку. Він смиренно йде на страждання, знаючи ціну людської слави, але не ображаючи при цьому людей. Він не бичує їхніми словами, не каже: «Лицеміри, що ви постилаєте свій одяг, що зрізаєте гілки пальмових дерев і кидаєте Мені під ноги, адже Я знаю, що станеться!» Ні, Господь приймає це поклоніння, але, звичайно, Він знає, що за цим буде, і розуміє ціну людської слави. Сьогоднішня євангельська подія несе в собі безліч сенсів, і один з них полягає в тому, що кожен християнин, віддаючи належне оточуючим, з повагою до них ставлячись, поважаючи старших, поважаючи людей мудріших, поважаючи владу, повинен пам " ятати, що у всіх цих добрих відносинах і знаках поваги є свої межі. Ніколи не треба поводитися таким чином, щоб людські похвали порушували тверезість нашого розуму і затуляли наш погляд духовний. А з іншого боку, ми ніколи не повинні ображати людей, які кажуть нам добрі слова, навіть у тих випадках, коли ми не впевнені у їхній щирості. Згадайте про Спасителя. Якщо людина робить вам добре — дайте відповідь добром. Це не означає, що ви повинні роззброїти себе, втратити будь-яку пильність, особливо якщо є підстави думати, що добрий жест з боку іншої людини не зовсім щирий. Але ніколи не треба відповідати гріховно на зло чи нещирість. І давайте щоразу, коли Господь випробовує нас, згадувати, як Він зайшов до Єрусалима і як Він прийняв хвалу людей, знаючи, у що виллється ця хвала і що станеться через кілька днів, коли Його піддадуть катуванням, тортурам і смерті хресній. |
| А от потім відбувається дещо, що виходить з ряду цих звичайних подій. У храмі дівчинку зустрічає первосвященик. Це дійсно щось незвичайне, дивне. Первосвященик, глава старозавітної Церкви, духовний лідер народу — з якої речі він мав зустрічати невідомого йому дитину? Але сталося саме так, що він перебував тоді біля сходів храму. І потім сталося щось особливе. Дитина Марія, трьох років від роду, вступає на першу сходинку, — а їх було п " ятнадцять, що ведуть до храму, і це були великі кам " яні сходи. Ті, хто бачив коли-небудь стародавні споруди, знають, що це таке — це не сучасні сходинки в сучасному будинку. Але Дитина Марія в трирічному віці піднімається Сама, без сторонньої допомоги, цими п " ятнадцятьма сходами. Потім знову відбувається щось незвичайне. Первосвященик, який Її супроводжує, вводить Її туди, куди не можна було вводити нікого з мирян і навіть священиків. Сам первосвященик тільки один раз на рік входив у це місце, де знаходився ковчег Заповіту, в якому зберігалися скрижалі закону Мойсеєвого; де стояло золоте начиння з манною — тієї самою, якою євреї харчувалися протягом сорока років після виходу з Єгипту; де лежав розквітлий жезл Аарона, брата Мойсея. Це були великі святині старозавітної Церкви, що нагадували про найважливіші події в житті народу; і ось туди, куди первосвященик заходив тільки раз на рік, він вводить Дитину Марію. Усі ці події можна розділити на три важливих етапи, і за кожним з них стоять люди. Перший — це присвячення Діви Марії Богу. Хто стоїть за цією подією, за цим рішенням? Її батьки. Саме батьки приймають таке рішення, ніхто інший не мав права це зробити. Батьки вирішують присвятити дитину Богові. Потім первосвященик, наставник народу, — це він відкриває свої обійми Дитині, він вводить Її у святая святих. Великою є роль наставника в людському житті — так само, як і батьків. Ну і, нарешті, Сама Діва Марія, що піднімається цими п " ятнадцятьма величезними сходами. За цією подією — тільки Вона і ніхто інший. Важко було йти такій маленькій дитині, але Марія йшла, і за цією подією — Її воля, Її призволення, Її жертва. |
| Може, комусь здасться дивним, що я роблю такий великий акцент на темі реалізації, але оцінюючи наше минуле, і не тільки недавнє минуле, а й взагалі минуле нашої Церкви, слід сказати, що рішень за всю історію приймалося безліч, причому досить позитивних, правильних, а от наскільки ці рішення досягали простих людей, нашого церковного народу, наскільки ці рішення входили в структуру суспільних відносин — це велике питання. Тому думаю, що головне завдання Вищої Церковної Ради, як я її бачу, — це дійсно реалізація тих рішень, які ухвалюють вищі інститути канонічної церковної влади, але, крім того, і тих рішень, які ухвалює сама Вища Церковна Рада. Все це говорить про те, що великою є відповідальність нашої установи перед Богом, перед Церквою, а й кожного члена Вищої Церковної Ради — перед самим собою. Цікаве слово «відповідальність». Я згадую свою розмову з юним секретарем-початківцем Вченої ради Ленінградської духовної академії, нині Преосвященним архієпископом Берлінським Феофаном . Він у дуже юному віці був поставлений на таку високу посаду, і ось, обговорюючи з якогось питання роботу Вченої ради, я сказав молодому отцю Феофану: «Це Ваша відповідальність». Отець Феофан відреагував на мою заяву дуже своєрідно, сказавши: А що таке відповідальність? Оскільки переді мною стояла освічена, дуже розвинена інтелектуально людина, то я зрозумів, що це не від недорозуму, а поставлено серйозне філософське питання: «Що таке відповідальність?» Якщо ми говоримо про відповідальність, то ми повинні насамперед розуміти онтологічний вимір цього поняття. Сьогодні дуже багато чого не ладиться в житті нашого суспільства саме тому, що втрачено відчуття відповідальності. Адже що відбувається? Людський фактор присутній практично у всіх катастрофах. Потопити понад сотню людей у мирний час, і не в бурхливому океані, а на великій російській річці — слів неможливо знайти, щоб описати цю катастрофу. У мирний час люди гинуть тільки тому, що хтось не мав почуття відповідальності. Я не хочу продовжувати перелік цих подій, але ж цілком очевидно, що недавні невдачі в космосі, за якими стоять багатомільярдні втрати нашої держави, — напевно і вони пов " язані з людським фактором, тому що втрачено відчуття відповідальності. |
|
|
